Друга cвітова війна вогняним валом прокотилася територією Україні. Велика інтенсивність бойових дій та некомпетентність військово-політичного керівництва стирали з лиця землі міста і села, трощили людські життя. Близько 30% мобілізованих до лав червоної армії вибували зі строю через поранення.
З 1943 року радянська держава почала рахувати, скільки солдатів отримає каліцтва у війні з Третім Райхом. Спиралися на відомості про військових, які отримали інвалідність в ході громадянської війни на росії (1914-1920 рр). Тільки в Україні їх налічувалося до 69 тис. осіб. Зважаючи на масштаби військових кампаній Другої світової передбачалось, що ця цифра зросте у 2-4 рази (140-280 тис. осіб).
Доповідна записка Раді народних комісарів (Міністерству) охорони здоров’я УРСР про надання медичної допомоги інвалідам війни. 1943 рік.
Прогнозована кількість інвалідів мала збільшитися у 4 рази (виправлено на 2)
ЦДАВО, ф.342, оп.14, спр.1584
Насправді, реальність перевищила всі очікування. Хоча встановити справжню кількість скалічених військових неможливо навіть сьогодні, через недосконалу систему обліку цих людей та засекречення відповідної статистики. Але дослідники наводять дані, що в Україні після 1945 року налічувалося 400-500 тисяч інвалідів війни.
Радянська система не була готова до таких викликів. Перші поранені та інваліди почали прибувати на територію України вже у 1943 році, одразу після відновлення радянської влади на її теренах. Вони потребували кваліфікованої медичної допомоги. Проте, майже вся мережа лікувальних закладів була знищена у ході бойових дій. Наприклад, у Сталінській (Донецькій) області до німецької окупації налічувалося 2420 медико-санітарних закладів, серед них 236 лікарні на 17132 ліжка. Станом на жовтень 1943 року вціліли лише 43 лікарні, 20 амбулаторій та 21 фельдшерський пункт. Але й ті без інвентаря та обладнання. Все розграбовано за час окупації.
Розбиті корпуси Бахмутської лікарні інтенсивного лікування.
Фото з сайту https://freeradio.com.ua
Поранених військових розподіляли по вцілілим медичним закладам, які часто не мали вікон, опалення, ліжок, постільної білизни тощо. Через холод людям доводилося лежати у верхньому одязі. Панувала антисанітарія – бігали миші, клопи, таргани. Проте, навіть ці заклади не могли вмістити всіх потребуючих лікарської допомоги. У 1944 році тільки у Сталінській області близько 3000 чоловік чекали на спеціалізовану хірургічну допомогу. Після виписки зі шпиталю солдати мали деформації кінцівок, неправильно зрощені переломи, хибні суглоби та інші дефекти, які не були одразу виправлені через наявність запалень.
На всю область для їхніх потреб виділили 40 ліжок у м.Сталіно (Донецьк) та 50 – у Маріуполі. По 50 ліжок планували розгорнути у Макіївці та Краматорську. Але цього не вистачало. Проблему спробували вирішити за рахунок евакошпиталів (військово-польових шпиталей). Частину з них перекваліфікували у медичні заклади для інвалідів війни. Але там також бракувало меблів, посуду, постільної білизни, ліків. Людям відмовляли у наданні медичної допомоги, якщо вони із собою не принесуть медикаменти, бинти і вату. Катастрофічно не вистачало медичного персоналу та лікарів, особливо фізіотерапевтів, хірургів, нейрохірургів, офтальмологів. Подекуди інваліди, які прибули на операцію у шпиталь, не оперувалися протягом 2-3 місяців.
Так виглядали радянські евакошпиталі.
Через погані умови і відсутність харчування колишні військові намагалися уникати шпиталів. Іноді самовільно залишали установу до завершення лікування. Натомість держава всіма способами (в тому числі примусом) намагалась ушпиталити фронтовиків на «доліковування». Можна припустити, що це робилося заради покращення життя людини та відновлення втраченого здоров’я. Але насправді, радянське керівництво мало на меті залучити до роботи на підприємствах якомога більше людей. Промисловість потребувала відновлення, а країна відбудови. Водночас держава не мала ані бажання, ані коштів на утримання величезної кількості людей, які отримали інвалідність у боях за неї. Крім того, це йшло всупереч радянській ідеології, яка передбачала повну трудову зайнятість населення.
Прибуття потяга з пораненими військовими
У срср існував власний підхід до розуміння інвалідності. Якщо у світі її вважають втратою здоров’я, яка призводить до обмежень у різних видах діяльності, то у срср її розглядали, як часткову втрату працездатності. Пояснювалось це приблизно так: здорова людина працездатна на 100%, а людина без однієї кінцівки – десь на 70%. Держава компенсувала ці 30% втрати працездатності у вигляді пенсій та грошової допомоги, а все інше людина мала заробити сама, бо «хто не працює, той не їсть».
Для визначення рівня «залишкової працездатності» та її «раціонального використання» придумали групи. Першу групу інвалідності отримували особи, які втратили здатність працювати і потребували окремого догляду; другу групу – люди з сильним обмеженням в працездатності, але здатністю обслуговувати себе самостійно і третю групу – особи здатні працювати в покращених умовах.
Визначали групи інвалідності Лікарсько-трудові експертні комісії (ЛТЕК). Через появу десятків тисяч скалічених людей їхня мережа швидко зростала. Якщо у червні 1944 року у Сталінській області їх було 28, то у 1945 році вже 44. До складу ЛТЕК входили – 3 фахових лікаря (хірург, терапевт, невропатолог), представники місцевого соцзабезу (орган соціального захисту) і профспілок. Але через брак профільних лікарів комісії доукомплектовувалися «терапевтами, гінекологами, фельдшерами, водіями, вчителями тощо».
Через відсутність необхідної кваліфікації у цих «експертів» робота комісії фактично зводилася до обліку постраждалих. У висновку не вказували ані причину втрати працездатності, ані особливі вимоги до умов праці (скорочений робочий день, нічна робота тощо).
Інваліди на лікуванні у польовому шпиталі
За одне засідання, яке тривало близько 2 годин, комісія оглядала 27-30 людей. Тобто на одного військового витрачалося 4 хвилини. За цей час інвалід мав роздягнутися, бути оглянутим 3 лікарями, одягнутися та отримати експертне рішення за результатами обговорення.
Але навіть за таких умов ЛТЕК не встигали прийняти всіх військових. Людям доводилося цілими днями чекати в коридорах амбулаторій та поліклінік. Стоячи. Меблів, стільців та лавок катастрофічно не вистачало, як і рукомийників, рушників тощо.
Через формальний огляд постраждалих більшість солдатів отримували ІІ групу інвалідності. У Сталінській області їхня кількість сягнула 62%. Це викликало невдоволення радянського керівництва. Воно вважало, що ЛТЕК «штучно затримували трудове влаштування людей, які могли б працювати в промисловості та сільському господарстві і принести користь». Тому роботу комісій визнали незадовільною і наказали провести переогляд інвалідів війни.
Він розпочався у середині 1945 року. Людей наново викликали у медичні заклади. Колишні військові сприймали це як знущання. Особливо важко було жителям сіл. Через відсутність транспорту, яким можна було дістатися міста, доводилося просити про допомогу односельців. Ті возами доставляли інвалідів у місто. Дорогою рани могли відкритися, а культі ампутованих кінцівок почати боліти. Але не завжди солдатів приймали в призначений день. Засідання ЛТЕК могло зірватися і інваліди були змушені або повертатися за 20-25 км додому, або ночувати на вулиці.
Інваліди на милицях.
Всього за 1945 рік повторно оглянули близько 1 млн чоловік. Відділи соціального забезпечення радісно звітували про зниження кількості інвалідів ІІ та ІІІ груп та визнання працездатними близько 20 тис. осіб. Це «зекономило державі» мільйони рублів за рахунок позбавлення людей соціальних виплат.
Ті, кого все ж таки визнали інвалідами, мали проходити ЛТЕК кожен рік від двох (для І групи) до чотирьох разів (щоквартальні огляди для ІІ і ІІІ груп). Це видається безглуздим, адже ампутовані кінцівки не відростуть, але радянська держава вважала інакше. Наприклад, Житомирську ЛТЕК змусили переглянути рішення про довічну І групу для інваліда без руки. На думку керівних органів його мали долікувати, перекваліфікувати та працевлаштувати. У срср це називали «правом на труд» або «соціальними можливостями».
Тому після ЛТЕК інвалідів відправляли на «доліковування» у шпиталі. Це давало формальну можливість знизити групу інвалідності. Через те люди намагалися уникати розподілу у лікувальні заклади. Та ще через погані умови утримання у них.
Ще одним способом зниження кількості соціальних виплат стало протезування. У боях Другої світової зросла кількість людей з важкими пораненнями кінцівок. Серед інвалідів понад 78 тис. (14%) потребували протезів. Але протезна промисловість України, як і мережа медичних закладів, була майже повністю зруйнована. У 1943 році в країні не було технічної бази для організації необхідного виробництва. Обидва протезні заводи, Київський та Харківський, були евакуйовані вглиб росії. Їх повернуть до України тільки наступного року, у 1944-му.
Цех Київського протезного заводу
Фото з сайту http://kievprotez.com.ua/history
Для задоволення потреб у протезах в країні розгортають мережу напівкустарних майстерень. Наприкінці 1943 року влада звітувала, що одна з таких майстерень почала функціонувати у м. Сталіно. Насправді, її робота затримувалася через відсутність грошей на капітальний ремонт, оснащення станків та матеріалів для виготовлення протезів. За планом до травня 1944 року вона мала зробити 550 виробів, однак спромоглася виготовити лише 26 одиниць. З 838 інвалідів, що потребували протезування, тільки 10 чоловік отримали відповідні вироби та й ті поганої якості.
Протягом 1940-х років обслуговування людей у таких майстернях проводилося без участі лікарів. Протези виготовлялися майстрами «на око» без еталонів та креслень. Тому вони виходили важкими і недолугими. Інваліди часто скаржилися на погано підігнані вироби, які натирають або навіть «рвуть» шкіру. Через що їх було неможливо носити або доводилося робити це «з великими труднощами і терпінням». До купи, протези швидко ламалися і ремонту доводилося чекати місяцями.
Поки срср намагався виготовити бодай якісь протези, німецькі військові отримували файні штучні кінцівки.
Тому радянські військові ходили на «дерев’яшках». Вони являли собою палицю, які кріпилася на кінцівку за допомогу шкіряних пасочків. Проте держава не могла забезпечити людей навіть такими примітивними виробами. Їхнє виробництво потребувало пилорам, інакше 85% деревини перетворювалося на відходи. І це в той час, коли навіть деревообробна промисловість стояла через нестачу матеріалу. Коли все ж таки вдавалося знайти деревину, її не могли привезти на виробництво через відсутність машин і пального.
Ще гірше було із постачанням шкіри, яка складала 50% протезу. Вона мала бути м’якою і приємною на дотик, проте підприємства отримували грубу, як підошва, шкіру.
Дерев’яний протез кінцівки або «дерев’яшка». Передбачалося, що на місці ганчірки має бути шкіра.
Врешті вирішили, що дерев’яні протези «кожен колгоспник здатен виготовити» самостійно. А держава має зосередитися на більш технологічних виробах. Таких, як протези Шевелева, Кононова чи Білостоцького. Інваліди потребували активних кінцівок, які могли б рухати пальцями. Рука Шевелева була розроблена для кінцівок «з дефектом вище плеча, мала гарний ліктьовий суглоб», але поганий п’ясток – рухливим був лише великий палець, чиє положення змінювали здоровою рукою. Тому він не підходив людям без двох рук. Протез Білостоцького призначався для кінцівок з ампутацією на рівні передпліччя і рухався за допомогою системи важелів, але був дуже важким – 650 грамів.
Інвалід війни Віктор Кононов. Без спеціальної освіти розробив перший в срср протез з рухливими пальцями, здатний утримувати предмети. На фото Кононов за роботою.
Однак протезна промисловість так і не розпочала масове виробництво функціональних виробів. Вона поступово перейшла на випуск інших товарів. Харківський центральний інститут експертизи працездатності, який мав розробляти і вдосконалювати протезні вироби, зосередився на виготовленні медичного та фізкультурного інвентаря, а також валіз для швидкої допомоги. Деякі майстерні замість протезів виготовляли вішаки. А англійське обладнання, яке отримала радянська протезна промисловість, було передано хіміко-фармацевтичним підприємствам.
Тому інваліди війни отримували примітивні вироби поганої якості, які натирали кінцівки, швидко псувалися і потребували заміни або ремонту. Були випадки, коли людина носила протез 1-3 місяці, а потім лягала у шпиталь лікувати наслідки. Іноді вироби ламалися через кілька днів після виготовлення. Але кожен такий виріб давав державі підставу вважати, що людині можна знизити групу інвалідності, припинити виплати і вимагати працювати 8 годин в день.
Демонстрація можливостей протеза В.Кононова
У срср питанням працевлаштування скалічених війною та некомпетентністю радянського військового керівництва фронтовиків почали перейматися ще у 1942 році. За задумом, місцеві відділи соціального забезпечення мали встановлювати зв’язки з підприємствам, установами, радгоспами, колгоспами і приймати від них запити на робочу силу. Потім особисто перевіряти умови праці і направляти туди інвалідів. Працевлаштовувати мали «на бувшій або наближеній спеціальності, але за людиною залишалося безумовне право вибору спеціальності та місця роботи».
На практиці колишніх фронтовиків відправляли на першу-ліпшу роботу, з низькою зарплатнею і шкідливими умовами праці, які могли ще більше зашкодити їхньому здоров’ю. Люди з ампутованими кінцівками могли тривалий час стояти на ногах. А ті, хто залишився без ока, могли потрапити в умови, які загрожували втратою зору. Колишні військові скаржилися, що їм пропонують ту роботу, що є у відділі кадрів на момент звернення, а не ту, що вони можуть виконати.
Інваліди виготовляють взуття. 1943 рік
У 1944 році кількість інвалідів війни почала стрімко зростати. У відповідь держава висунула завдання працевлаштувати людей навіть з тяжкими формами каліцтв: сліпих, паралізованих, без кінцівок тощо. А відсоток працевлаштованих з ІІІ групою інвалідності взагалі мав сягнути 100%.
У березні 1945 року Сталінська область звітувала про працевлаштування 85% інвалідів війни. Цю цифру назвали недостатньою. В області перебувало на обліку ще 1396 осіб, «які зобов’язані працювати». Тому з ними розібралися, знявши пенсійне забезпечення.
В той же час керівники підприємств намагалися усіма способами уникати працевлаштування інвалідів війни на своїх виробництвах. Державні нормативні акти покладали відповідальність за створення відповідних виробничих та матеріально-побутових умов для колишніх фронтовиків на відділи соціального забезпечення. Але, якими засобами та чиїм коштом це рішення мало втілюватися в життя, в постановах не зазначалося. Місцеві органи соцзабезу такої можливості не мали. Наприклад, в бюджеті Сталінської області на 1944 рік на потреби соціального забезпечення передбачалося лише 2658 крб. Для порівняння, на утримання органів державного управління того року витратили 30 тисяч крб.
Як наслідок, відповідальність за створення усіх необхідних матеріально-побутових та виробничих умов для інвалідів війни була перекладена на керівників центральних організацій, підприємств, установ тощо. Вони мали без затримки надавати інвалідам роботу з урахуванням індивідуальних особливостей стану їхнього здоров’я. Виділяти їм житлову площу, паливо, талони на промислові товари та інше. Нерідко траплялися випадки, коли відділ соціального забезпечення звертався до керівників заводів з вимогою надати інвалідові квартиру, зробити ремонт, забезпечити паливом взимку. В той час, як допомога самих органів соцзабезу зводилася до виплати пенсій та одноразової грошової допомоги.
Інваліди без верхніх кінцівок за роботою.
Зважаючи, на необхідність післяокупаційної відбудови промисловості, з її гонитвою за рекордними показниками та достроковим виконанням планів, керівники заводів, підприємств та установ не могли займатися ще й проблемами інвалідів. Спеціальних грошових фондів для даних контингентів передбачено не було. Директор одного із заводів Сталінської області доповідав, що на допомогу інвалідам виділяються кошти, «які мали йти на справжніх працівників заводу».
Створення відповідних виробничих умов для скалічених фронтовиків також вимагало грошових витрат. Та й працевлаштування на заводі людини, з певними фізичними проблемами могло гальмувати процес виробництва. Саме тому, більшість керівників саботували приймання інвалідів війни на роботу. Директор Авдіївського керамічного заводу, маючи вакантні місця, систематично відмовляв колишнім фронтовикам у працевлаштуванні. На Трубопрокатному заводі ім.Куйбишева (м.Маріуполь) завідуючий відділом кадрів за шкірку випхав інваліда зі словами: «Мені нема коли і я не приймаю, немає для тебе ніякої роботи». Ще одного інваліда звільнили з заводу, поки той лікувався у шпиталі. На його нозі була рана, яка не заживала протягом року, і він був змушений провести у стаціонарі 4 місяці. А коли повернувся на роботу почув: «інваліди мені не потрібні, потрібно виконувати план». Це доводило людей до відчаю, бо лишалося або жебракувати, або померти у злиднях.
Адже матеріальне становище людей в країні, де тільки завершилися інтенсивні бойові дії, було вкрай важким. Донбас переживав житлову та гуманітарну кризу. Регіон мав проблеми з водопостачанням. Багато будинків та інфраструктурних об’єктів зазнали пошкоджень або були знищені. У м. Ворошиловоград (Луганськ) нацисти спалили або підірвали більшість адміністративних будівель. З ладу було виведено 40 тис. м2 торгівельно-складських приміщень, в тому числі будівля Центрального універмагу. Зруйновані майже всі школи, дитячі садки та медичні заклади. Знищені Центральний парк культури та відпочинку, сади, бульвари і сквери. Підірвані всі мости. Пошкоджені каналізація та водогін. Виведені з ладу майже всі електричні підстанції.
Сталіно у 1943 році виглядало, приблизно, так само. Через катастрофічну нестачу житла влада обмежила в’їзд у місто. Дозвіл отримували лише ті, хто працював над відновленням промисловості та інваліди війни.
Підірваний Бальфуровський міст на Ленінському проспекті (в районі цирку)
Колишні фронтовики шукали прихисток по знайомих і сусідах. Кому пощастило, тих підселяли до сторонніх людей у прохідні кімнати квартир. В срср це називалося «уплотнєніє». Інші жили у бараках, землянках і підвалах у страшних злиднях. Держава надавала їм разову допомогу грошима або товарами. Так, інваліду Балашову Сталінська обласна рада у 1944 році одноразово видала: борошна – 16 кг, олії – 2 кг, цукру – 1 кг, картоплі – 30 кг, 1 пару чобіт, фуфайку і штани ватні, 2 пари спідньої білизни, простирадло – 2 шт.
З 1945 року допомогу, здебільшого, видавали грошима. Інвалід І групи, на сім’ю з 8 чоловік, де ніхто не працював через необхідність постійного догляду за ним, отримав 300 руб. Таку ж суму виплатили одинокому інваліду з пораненням голови, який лікувався у психлікарні і не мав одягу, взуття та іншого приладдя. В той час на ці гроші можна було купити 6,5 кг м’яса або 2 кг вершкового масла, або 100 яєць, або 2 літри рослинної олії.
Меблевий ринок у Харкові. 1942 рік.
Іноді інвалідів місяцями не виписували зі шпиталів тому, що їм не було що вдягнути після виписки. Єдиною можливістю для них покращити своє матеріальне становище було працевлаштування або жебракування.
Ті з них, хто не мав житла і не знайшов прихистку у знайомих, потрапляли до будинків інвалідів. За часів окупації ці заклади також зазнали руйнувань. Там не було меблів, м’якого інвентаря (матраців, подушок, постільної білизни, рушників тощо), теплих речей та взуття. Проте були постійні проблеми з опаленням. Наприклад, Мангушський будинок інвалідів більше 2-х тижнів був без опалення тому, що на залізниці переплутали наряди і забрали вугілля собі. Довелося чекати на новий наряд. В інших будинках опалювалися хмизом та бадиллям з колгоспних полів.
Керівники будинків доповідали, що інваліди не мали верхнього одягу. І мали лише по одному комплекту спідньої білизни. Його знімали і прали, коли йшли у баню, а потім надягали знову. Купалися 2-3 рази на місяць.
У 1946 році почався повоєнний голод, що вплинуло на якість харчування поранених фронтовиків. Вони вживали продукти з підсобних ділянок будинків інвалідів. В меню були: буряк, капуста, помідори та огірки. В іншому будинку на сніданок мали суп і картопляне пюре, на обід – борщ, пюре і капусняк, на вечерю – суп картопляний або круп’яний. Коментуючи це, працівники будинків говорили: «не можна сказати, що вони (інваліди) незадоволені, вони ситі».
Обробляти землю на цих ділянках доводилося самотужки. Держава називала це «трудотерапією», а будинки інвалідів – місцем відновлення «тимчасово втраченої працездатності». У Слав’яносербському будинку інвалідів (Луганська область) у 1946 році перебувало 16 чоловік. З них: 4 сліпі, 4 без ніг, 1 без однієї кінцівки та 3 паралізованих. Тому землю обробляли працівники установи. На це радянська влада порадила їм залучати інвалідів з інших будинків, «де немає чого робити». Адже всі, хто міг працювати, повинні були працювати. «Непрацюючих … не мало бути».
Через вдосконалення військової зброї та тактику срср із зупинки ворога «тілами», у Другій світовій зросла кількість людей з важкими пораненнями кінцівок.
Через важкі умови утримання люди не хотіли лишатися в цих закладах. Наприклад, про Мангушський будинок інвалідів казали, що «…це не будинок, а останній етап в житті». Із настанням тепла вони самовільно залишали ці установи. Все частіше в містах можна було побачити фронтовиків, які просили милостиню на ринках, вокзалах, біля кінотеатрів та в інших громадських місцях. Хтось поводився агресивно, хтось пиячив, хтось провертав незаконні махінації. У 1949 році інвалідів з вулиць великих міст вивезли углиб росії. Найвідомішим місцем їхнього утримання став острів Валаам, де в приміщеннях колишнього монастиря колишні солдати червоної армії доживали своє життя.
Будинок інвалідів на острові Валаам.
Такою була «вдячність» радянського союзу тим, хто ціною власного здоров’я виборов йому назву держави-переможниці у Другій світовій війні. Після повернення з фронту інваліди проходили всі круги пекла, щоб отримати бодай якусь допомогу. Молоді чоловіки (більшості з них було від 20 до 40 років), стоячи на милицях, чекали прийому в поліклініках та відділах соціального забезпечення. Але замість обіцяних пільг та всебічної підтримки отримували направлення на важку і низькооплачувану роботу. Хтось втратив сім’ю та дім під час окупації, когось покинули, хтось так і не зміг пристосуватися до мирного життя. Статистика смертності серед інвалідів не відома, але можна припустити, що багато з них так і не побачили «розквіт» срср у 70-х роках.
Інвалід без нижніх кінцівок у місті.
Такою ціною світові дістався мир у ХХ столітті. І ми маємо пам’ятати, якою ціною мир дістається сьогодні нам і всьому світу.
Головний спеціаліст державного архіву Донецької області Олена БУЦЕНКО