«Молода людина року – 2025» - Анастасія Будько

Учасниця обласного конкурсу «Молода людина року – 2025» у номінації «Серце, віддане Донеччині» Анастасія Будько

Мене звати Анастасія Будько. З початку повномасштабного вторгнення моя родина, як і тисячі інших, змушена була залишити рідну домівку, однак ні серцем, ні справами я не залишаю рідний край. Нині проживаю у місті Біла Церква Київської області, працюю дистанційно педагогом-організатором в опорному закладі освіти "Добропільський ліцей Криворізької сільської ради Покровського району Донецької області" та залишаюся вірною покликанню — нести знання дітям і зберігати зв’язок із Донеччиною попри всі випробування.

Мій життєвий шлях тісно пов'язаний із Донеччиною. Я була вимушена закінчити навчання в Донбаському державному педагогічному університеті у місті Слов’янськ (евакуйований до м. Дніпро) дистанційно, отримавши фах, що став не лише професією, а й справою мого життя. Саме на Донеччині я стала вчителем, сформувалася як особистість і громадянка. І саме тому, навіть після вимушеного переселення, я залишилася вірною рідній школі, рідній землі та її дітям.

Наразі працюю дистанційно, щодня проводжу онлайн-заходи, створюю інтерактивні завдання, використовую сучасні цифрові платформи для навчання учнів, котрі, як і я, часто перебувають у різних регіонах країни. Я не лише виховую дітей, я підтримую їх морально, бо знаю, як важливо сьогодні для маленьких мешканців Донеччини мати зв’язок із учителем, який їх розуміє, поділяє їхній біль і надії. Я активно беру участь у всеукраїнських конференціях, семінарах і тренінгах для педагогів. Підвищую свою кваліфікацію, щоб ще ефективніше підтримувати учнів, використовувати новітні методики навчання та зберігати якість освіти навіть у найскладніших умовах. Також беру участь у заходах, присвячених питанням психологічної підтримки дітей і вчителів, питанням адаптації в умовах війни, збереження національної ідентичності та історичної пам’яті.

Вимушене переміщення до іншого регіону України стало не лише зміною місця проживання, а й початком нового, нелегкого етапу, позначеного особистою трагедією. Звістка про те, що мій чоловік, військовий, з яким ми щойно одружилися, зник безвісти, захищаючи нашу землю, стала глибокою раною. Однак, попри цей невимовний біль, я знайшла в собі сили жити далі, боротися і дарувати нове життя – нещодавно у нас народився маленький синочок. Ця подія є променем надії, символом продовження життя та віри у світле майбутнє, яке ми виборюємо. Мій маленький синочок є невичерпним джерелом сил та натхнення, а віра у Перемогу та відродження рідного краю ніколи не згасає. Я твердо вірю в повернення чоловіка і в те, що він ще буде займатися вихованням нашого сина.

Мене надихає Донеччина — мужня, вільна, нескорена. Мої колеги, учні, батьки дітей — усі ми разом формуємо простір, у якому освіта лишається потужною силою єдності та надії. Ми підтримуємо одне одного, допомагаємо, ділимося досвідом, щоби кожна дитина, незалежно від місця перебування, відчувала: вона не самотня, про неї пам’ятають, про неї дбають.

Крім професійної діяльності, я намагаюся бути корисною ще й у волонтерстві. Регулярно здійснюю донати на потреби Збройних Сил України, долучаюся до ініціатив на підтримку поранених, вимушених переселенців, а також допомагаю у зборі коштів, долучаюся до доброчинних проєктів.

Особливе місце в моєму серці займає мій батько, який залишається в Донецькій області і працює шахтарем. Його щоденна праця — це приклад стійкості, любові до землі та відповідальності. Його присутність там — це жива нитка, яка ще сильніше пов’язує мене з рідною землею.

Попри вимушене переселення, мій зв’язок з рідною Донеччиною — живий, сильний, справжній. Я щодня працюю заради її майбутнього, передаючи дітям знання, любов до України, пам’ять про рідний край. У моєму серці назавжди живе віра у відновлення Донеччини, у повернення до рідної школи, до вулиць, які пам’ятають дитячі голоси, до світанків над степами, де зростає нове покоління українців.

Я — вчителька з Донеччини. Я — дружина Героя. Я — мати.  Я — громадянка, яка щодня своєю працею наближає Перемогу. Моє серце — назавжди з Донеччиною.