«Молода людина року – 2025» - Микита Гебеш

Учасник обласного конкурсу «Молода людина року – 2025» у номінації «Нескорені: сила духу та звитяга Донеччини» Микита Гебеш

Я, Микита Гебеш, народився 1999 року в місті Авдіївка. Після закінчення Авдіївської загальноосвітньої школи №3 навчався в Авдіївському професійно-технічному училищі № 43 та отримав спеціальність «помічник машиніста». З 2017 року працював за спеціальністю на  Авдіївському коксохімічному заводі.

Зі шкільних років захоплювався футболом, тому під час навчання та роботи на АКХЗ брав активну участь у спортивних змаганнях. За спортивні досягнення й за результатами участі в  районних та обласних змаганнях неодноразово отримував нагороди та грамоти.

Війна прийшла до мого міста у 2014 році, я бачив окупацію Авдіївки, потім її звільнення українськими військовими. Було дуже боляче спостерігати, як через постійні обстріли окупантів в місті відбувалося руйнування інфраструктури, житлового сектору, почалися перебої з водопостачання, електроенергії, опалення та газу. Я не зміг залишатись осторонь і просто спостерігати за цим. Так у 2019 році розпочалася моя спочатку строкова служба, а в 2020 році вже був укладений контракт про проходження військової служби в Національній гвардії України у Запоріжжі.

В лютому 2022 року, коли російські війська розпочали свій масований наступ на Україну, в складі підрозділу Національної гвардії України зайняв оборону стратегічно важливого міста Маріуполь. Разом зі своїми побратимами понад 80 днів утримував позиції на металургійному комбінаті «Азовсталь», який став символом стійкості та незламності українського народу.

У період с 24 лютого по 19 травня 2022 року виконував бойові завдання, під час яких отримав декілька поранень, але найстрашнішим було бачити, коли на твоїх очах гинуть люди, як цивільні, так і побратими.

19 травня 2022 року, виконуючи наказ Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України про вихід з Азовсталі, разом з побратимами потрапив у полон та був вивезений представниками країни-агресора на тимчасово окуповану територію.

Кожен день у полоні — це боротьба з собою і з тими відчуттями, що переповнюють душу. Далі, з часом, приходить смуток через втрату зв’язку з родиною, з побратимами, через відчуття, що більше не можеш впливати на свою долю. Декілька разів перевозили в різні колонії. Нескінченні допити, знущання як фізичні, так і психологічний тиск. Але, незважаючи на це, десь глибоко в душі, навіть в найтемніші моменти, намагався не втрачати маленький вогник надії. Надії на те, що одного дня цей кошмар закінчиться і я повернуся додому. І цей день настав. 8 лютого 2024 року я потрапив на обмін. Автозак, транспортний літак, автобус… І я знову стою на рідній землі поруч із побратимами. Це не просто радість, а відчуття, що ми вистояли й пережили ці випробування. Доля подарувала нам можливість знову обійняти своїх рідних.

Провівши деякий час у реабілітаційному центрі, я повернувся на військову службу до своєї частини. Пройшов навчання у Великій Британії. Маю відзнаку Президента України «За оборону України» та орден «За мужність» 3 ступеня.

Попри всі випробування й травми, я розумію, що вони залишаться зі мною назавжди. Це частина моєї історії, частина шляху, який я пройшов і не зневірився, а залишився вірним своїм переконанням. Саме це дає мені силу рухатися далі.